Педагогічне есе

Хто він, справжній вчитель?

Як би голосно це не прозвучало, але професія вчителя – найвідповідальніша.

Кожна людина, яка займається улюбленою справою, вважає свою роботу найцікавішою, найважливішою, одним словом, найкращою. І я не виключення.

Завдяки цій професії я постійно розвиваюсь, вбираю в себе все нове і цікаве. При цьому я , викладач фізичного виховання, маю розвиватися в усіх галузях, знати і анатомію, і фізіологію людини. Ця професія також дає змогу бути постійно молодим, спілкуючись з дітьми.

Оскільки фізичне здоров’я є фундаментом здорової особистості, тому необхідно забезпечувати належний фізичний розвиток і вправність учнів, викликати м’язову радість, здоровий спосіб життя, витривалість. Усі мої методи роботи з учнями спрямовані на оволодіння ними ходьбою, бігом, стрибками, киданням м’яча у ціль тощо. При цьому звертається увага не на кількісні показники, а на особисту зацікавленість учнів, на відповідність фізичних вправ природним можливостям учнів, на їхню спроможність виконати те, чи інше завдання.

Є такий афоризм: «Не даруй людині картину - подаруй їй фарби і полотно. Не даруй людині книгу – подаруй блокнот і ручку. Не даруй того, що ти вважаєш щастям – подаруй їй свободу вибирати своє щастя.»

Це і є сенс моєї роботи. Не обрати за своїх учнів їх майбутню долю, а допомогти їм підвищити інтерес до фізичної культури, стимулювати різноманітну рухову активність, використовуючи при цьому нестандартне обладнання, застосовувати інноваційно-педагогічну технологію, поєднуючи її з ігровими вправами. Не втручатися постійно в процес їх самопізнання, а чекати, коли учень звернеться з питанням, за порадою або з цікавою пропозицією. Це схоже на те, як вирощують квітку. Тільки в цьому випадку ти (викладач) – і садівник, і сонячне тепло, і живлюща волога. Ти підживлюєш, зігріваєш цей несміливий поки, маленький росточок, але пробиватись крізь землю, рости, вбирати те, що дає оточуючий світ, він має самостійно. Якщо я зможу іх розворушити, примусити думати, мріяти, шукати, діяти, я буду знати, що я на своєму місці.

Кажуть, що викладача впізнаєш одразу. Я в цьому переконався неодноразово, коли незнайомі люди визначали мою професію. Безумовно, щось є в поставі, рухах, голосі. Але це не все.

Справжнього викладача завжди можна пізнати не тільки за манерами, поведінкою, жагою до навчання. А й за радістю від постійного саморозвитку, самовдосконалення.

І завдання справжнього викладача, на мою думку, полягає в тому, щоб передати це бажання і радість учням, запалити в них іскру.

Якщо викладач не має цього на меті, то жодні новітні методи та технології не допоможуть. Тільки знаходячись на одному енергетичному, духовному рівні з дітьми, можна досягнути успіху в цій роботі.